Куди зникло 5 млн гектарів землі?

Ми не зуміли скористатися шансом залишити нащадкам у спадок свою землю. Залишається тільки вірити в те, що нове покоління українців зможе подолати паркани своїх предків. Володимир Зеленський ініціював передачу земель державної власності місцевим територіальним громадам. Звичайно, юристи, які читають цю колонку, вже готові заявити, що цей указ є чистим піар ходом. Мовляв, президент України не має жодного стосунку до землі. Це так, але ж мова про інше. Отже, у 2013 році в державній власності перебувало близько 10 млн га.

Президент на цьому тижні оголосив про передачу 2 млн га державної власності у комунальну власність. За часів уряду Володимира Гройсмана (2016−2019) територіальні громади вже отримали близько 1,7 млн га. Виникає логічне питання: а де ще понад 5 млн га? Миші вкрали? Чи хто? Все просто і прозаїчно. Ми всі. Ми, хто зі своїми ментальними парканами, дозволили цю землю роздерибанити.

Саме так після приватизації зникли з нашого земельного радара ділянки навколо міст. Або ж ось інший секрет Полішинеля — багато хто пам’ятає, як таку землю в селах розбивали по 2 га, щоб потім вивести у приватну власність. А чи знаєте ви, що велика частина землі навколо міста Києва й досі належить Академії аграрних наук, тобто державі?

Я вже мовчу про землі, надані воїнам АТО. Фронтовики, дійсно, як ніхто, заслужили на таку компенсацію. Але тоді може доцільно було б виставити цю землю на аукціон, щоб люди просто отримали свої гроші?

Це вже інше питання. Але маємо те, що маємо. Зараз у держави, згідно з даними геокадастру, залишилось 750 тис. га землі. Виникає питання: що робити далі? І тут дискусії пішли, мовляв, повернімо цю землю назад. Назад — це куди? А, головне, — як? У державну власність? Але за рахунок чого? Знести великі забудови навколо Києва? Мені здається, що в головах таких «експертів» знову виростають ті самі кляті паркани, які заважають тверезо думати.

На жаль, земельна реформа не стала важливим пунктом порядку денного після Революції Гідності. Ні у першому, ні у другому уряді Арсенія Яценюка, а також у розрекламованій коаліційній угоді, земельне питання не фігурувало. Проблема, вочевидь, у тому, що не було ані політичної волі, ані бажання вирішувати таке нагальне для аграрної України питання. Тодішні очільники просто не розуміли, куди, як і навіщо їм йти? Все залишилося, як було.

До земельної реформи в Україні повернулися лише за каденції наступного прем'єр-міністра — Володимира Гройсмана. Тоді почав вимальовуватися силует майбутнього ринку землі, так би мовити, узагальнений образ його основних гравців. По суті, вже дійшли згоди, що таким гравцем стане фермерське господарство, яке зможе отримати у власність свої законні 200 або ж 300 га. З цим уже всі погодилися. Але знову ж таки, спрацював політичний фактор. Побоюючись втратити любов електорату перед черговими виборами, влада знову заблокувала земельну реформу.

Втім, — яка іронія долі — навіть така обережність ніяким чином не вплинула на результати голосування, ані на парламентських, ані на президентських виборах.

Наостанок безжальні факти. Так, це сталося. 30 років бездіяльності на земельному ринку (або ж відносної бездіяльності, що ніяк не впливає на реальність) призвели до справжньої земельної катастрофи. До земельного колапсу, який ми нині спостерігаємо. І навіть та кастрована (або ж знову-таки напівкастрована) земельна реформа, яка уреальниться наступного року, не відповість на більшість питань. Адже консолідація земель триватиме 10, 15, або ж усі 20 років.

Ця земельна дилема стане справжнім прокляттям для наступного покоління українців. Ми з вами, дійсно, не зуміли скористатися шансом залишити нащадкам у спадок власну землю. Залишається лише вірити у те, що нове покоління українців зможе подолати паркани своїх пращурів. Не тільки подолати, але й унеможливити появу нових. Вже власних.

Алекс Ліссітса, генеральний директор ІМК, президент асоціації Український клуб аграрного бізнесу

nv.ua