Деснянський 
(раніше - Ватутінський) район був утворений в кінці грудня 1987 року Указом Президії Верховної Ради УРСР. Його склали частина Дніпровського району і північні київські передмістя на лівому березі Дніпра, зокрема селище Троєщина. Назва район отримав на честь генерала радянської армії Миколи Ватутіна (1901-1944). Саме значуще зіткнення генерала з Києвом довелося на 1943-1944 роки, коли Ватутін командував 1-м Українським (Воронезьким) фронтом, війська якого переправилися через Дніпро вище нинішнього Деснянського району та 6 листопада 1943 визволили столицю України від німецьких окупантів.
Троєщина (Троетчіна, Чуріловщіна, грунт Троїцький, село Троїцьке) + Вигурівщина (Мілославщіна, Четаново, Вигурівщина, Вигурівщина-Троєщина) розташовується між проспектом Генерала Ватутіна, вулиці Братиславської, Крайньої, Закревського, Чортория і північною межею міста. Ця територія була заселена вже в IV-ІІ століттях до н. е.., тут виявлено залишки поселень часів неоліту і бронзової епохи. З часів Київської Русі місцевість відома як Мілославщіна - чи то так звали одного з членів князівської родини, чи то найменування пішло від ставлення до тутешніх краях. У ХІ-ХІІ століттях тут знаходилася заміська резиденція київських князів, а потім - і оборонні укріплення, що захищали північно-східні підходи до Києва. Мілославічі так чи інакше згадуються в літописах та інших письмових джерелах. У 1492 році великий польсько-литовський князь Олександр завітав київським земяніну Васьці Жеребятічу село Четаново. Жеребятіч «для свого душевного позбавлення» заповідав його Микільсько-Пустинному монастирю. У 1560 році між монастирем і війтом з приводу володіння Четановим виникла суперечка, дозволений із судовим розглядом витрат на користь монастиря. У 1607 польський король Сигізмунд III подарував цю місцевість (разом з поселенням) київським городничому Станіславу Вигуре. Так «водне містечко під назвою Милославська» починає іменуватися Вигурівщина. Згодом Вигура подарував ці землі Михайлівському Золотоверхому монастирю. Після національно-визвольної війни 1648-1654 років мешканці Вигурівщини, як і багато їхніх співвітчизники, відмовилися визнавати владу колишніх феодалів, більше того, захопили монастирські землі і почали самоправно користуватися ними. У травні 1654 року Богдан Хмельницький видав два універсалу про передачу Вигурівщини ігумену Михайлівського монастиря. У 1657 році судова комісія вирішила справу на користь монастиря і оформила його у формі наказу. Тутешня місцевість іноді також називалася Чуріловщіной. Поряд з поселенням Вигурівщина розташовувався і «грунт Троїцький», що належав з XVI століття Троїцькому лікарняному монастиреві Києво-Печерської лаври. З тих пір земля ця стала предметом багатьох суперечок мешканців Вигурівщини з Троїцьким монастирем. Офіційний кінець позовів у 1657 році спробував покласти київський полковник Дворецький, провівши «обмежеваніе» Вигурівщини. На додаток до цього в 1680 році цар Федір Олексійович видав лікарняному монастиреві грамоту, яка підтверджує його права.
У 1786 році в Україні була проведена секуляризація церковних земель - і колишні монастирські селяни Вигурівщини і Троєщини стали державними, а після звільнення селян від феодальної залежності внаслідок реформи 1861-1866 років вони проходили по відомству «вільних хліборобів». Проте за нарізану землю селяни Троєщини і Вигурівщини повинні були до 1931 року виплатити державі 3326 рублів 71 копійку. У 1930 році в 609 дворах проживало 2607 Вигурівщини людина, а в 439 дворах Троєщини - 2099.
Зазнавали змін і самі території. До 1471 вони входили до складу Київського князівства, а потім - до складу Київського воєводства Литовсько-Польської держави. Після національно-визвольної війни 1648-1654 років місцеві селища прописалися у складі Київської, а з 1736-го - Гоголівській сотні Київського полку. З 1782 року місцевість була частиною Київського намісництва, з 1802 по 1902 рік - Броварський, а з 1903 по 1923 рік - Микільсько-Слобідської волості Остерського повіту Чернігівської губернії. За радянських часів села Вигурівщина і Троєщина ставилися в 1923-1927 роках до Броварського, а з 1927 по 1930 рік - до Київського району Київського округу. У 1930-1937 роках обидва колгоспу увійшли до складу київської приміської смуги, чиї сільради безпосередньо підпорядковувалися Київській міськраді. З 1937 по 1988 рік дана місцевість значилася за Броварським районом Київської області. З вересня 1943 року вона знову перейшла під контроль радянської адміністрації. Після війни тут діяв колгосп ім. Ворошилова, а пізніше - відділення броварського колгоспу ім. Кірова. У травні 1958 року за рішенням Київського облвиконкому Вигурівщина і Троєщина були об'єднані в один населений пункт під назвою Троєщина. У 60-ті роки ХХ століття прийшли нові зміни. З утвердженням в 1967 році другого післявоєнного генерального плану розвитку Києва почалися підготовчі роботи до освоєння містом територій Троєщини. У 1970-1976 роках був споруджений унікальний Московський міст завдовжки 1548 м. У 1981 році почалося зведення житлового масиву Троєщини з розрахунковою кількістю населення в 280 тис. чоловік, покликаного стати найбільшим житловим масивом Києва. Для початку знесли село Вигурівщину і намили територію. Оскільки масив покликаний був поглинути і Вигурівщину, і Троєщину, то його і назвали Вигурівщина-Троєщина. Головною магістраллю першої черги масиву став проспект Маяковського. У 1984 році новостворений масив був з'єднаний тролейбусною лінією зі станцією метро «Петрівка», що зробило його більш доступним для населення. У листопаді 1988 року село Троєщина стало селищем і увійшло до складу Ватутінського району.
В'язки розташовуються між проспектом Генерала Ватутіна, вулиць Бальзака, селищем Троєщина, Ситняки і Десенкою. Крім місцевості, так називається та урочище, багате «в'язкою» - в'язів деревами, лозами - і невеликими «вязямі» - болотами і топямі, природними для цієї заплавній, що заливається водами Десенки місцевості.
Ситняки розташовуються між в'язкими, Десенкою, молодше, Городищем і селищем Троєщина. Назва місцевості, ймовірно, походить від-того, що тут вдосталь зустрічається оситняг (рогіз), люблячий вологі грунти. Крім того, етимологія назви «Ситники» може бути пов'язана з трухлявого дерева («сітямі»), якими багата ця заболочена місцевість, а також з рихлість тутешніх земель, теж іменованих «сітямі». Під стать урочища і розташоване неподалік від селища озеро Гнилуша.
Городище розташовується між селищем, Ситняки і Молодше. Назва місцевості походить від слова «городище», звернення до якого продиктовано як характером самої місцевості - піднесеної і не затоплюються паводками, так, можливо, і тим, що колись тут розташовувалося стародавнє укріплене селище, а нині місцеві землі використовуються під городи.
Молодший розташовуються між Ситняки, Городищем і Десенкою. Вони представляють собою невелику піднесеність, оточену заплавній низовиною. Назва походить від похмурістю, непривабливості («моложесті») цих територій.
Градина розташовується в районі вулиці Градинської. До забудови масиву місцевість являла собою «градини» - поле поблизу сіл Троєщини і Вигурівщини. З іншого боку, градина - це і невелике населене місце. У назві, очевидно, збереглася пам'ять про давні тутешніх поселеннях: раніше град «рубали», тобто оточували його рубаними рублених стін.
Лісківщина (Ліски) розташовується в районі вулиці Лисківській. Назва пішла від невеликих Лєсков, колись виростали тут, і поля, місцями покритого рідколіссям. Це одне з тих назв, які застосовні до багатьох місцях на Лівобережжі.
Будища розташовується в районі вулиці Будищанська. Вважають, що відбувається цю назву від слова «буда», символу кустарне заклад у лісі або на межі поля і ліси, що займалося виготовленням смоли, дьогтю, селітри і поташу. Крім того, буда - це і будова, будь-яка нова споруда взагалі. «Будовалі» - означає будувати, зводити нові заклади, будівлі, що цілком співвідносною з новоствореним житловим масивом.
Радунь розташовується між вулицями Бальзака, Милославської, Радунської та Градинської. Вона є своєрідною меморіальною дошкою що пішли в небуття місцевостей.
Клуніща розташовується між вулицями Милославської, Закревського, межею міста і Келійкамі. Назва походить від колись були розташовані в цій місцевості клунь. Поселення людей було тут вкрай нечисленним і тимчасовим.
Келійки розташовуються між вулицями Пухівській, Закревського, Клуніщамі і Дібровою. Келійці раніше називали одиночну хату. Тут же, судячи з усього, келеек-хутірців було, як мінімум, кілька.
Діброва розташовується між вулицями Закревського, Пухівській, келійці і Федорковщіной. Дібровою раніше називали окремо стоїть листяний ліс, складений деревами однієї породи, як-то: дубняк, березняк, осичняк.
Федорковщіна розташовується між Дібровою, Довгим Ланом і алмазних. Назва місцевості, очевидно, дав хутір козака Федорка.
Довгий Лан розташовується між вулицями Закревського, Пухівській і Федорковщіной. Назва обумовлено довгої нивою або ріллею, витягнувшись уздовж озера, в старовину колишнього, очевидно, річкою. Хороших орних земель в тутешніх місцях, обмежених заплавою і лісом, було небагато, тому й не дивно, що відповідну для землеробства територію використовували максимально раціонально.
Алмазне розташовується навколо однойменного озера. Свою назву озеро отримало через чистоти і розмірів, рідкісних для цих місць. Алмазне є природним кордоном між заплавними і незатоплюваних місцевостями. Вода тут хоч і скупчується, але в бік Сухих Гор пройти вже не може.
Сухі Гори розташовуються між Алмазний, Троєщиною і Лісовим. Представляють собою піщану місцевість з пагорбами та ярами, порослу соснами і листяним лісом. У повоєнний час тут розташовувалося Лісове кладовище. Ліс, в якому знаходяться Сухі Гори, тягнеться від заплавній частині Деснянського району до Броварів. Звідси і назва - Биківнянський ліс. У лісі розташовуються різні урочища, зокрема Колпітская Казарма, болото Колпітое, Курічево, озеро Стигла, Біла Дуброва, Воскресенський ліс і ін
Лісовий масив (Водопарк) розташовується між вулицею Миропільській, Броварським проспектом і Биківнянські лісом. Назва місцевість отримала на честь свого місця розташування. На початку будівництва масив називався Водопарком - ймовірно, з ¬ за проектуватися поруч великого комплексу водоочисних споруд. Найбільший житловий масив Києва того часу забудовувався 1966-1973 роках типовими житловими 5 - і 9-поверховими будинками з вібропрокатних панелей.
Биківня розташовується в Биківнянському-Броварському лісі між Броварським і Лісовим проспектами. Одні вважають, що назва місцевість і селище отримали від місцевої перевалочної бази для великої рогатої худоби, інші ж наполягають на тому, що Биківня названа так на честь биковніка (коров'яку), у великій кількості тут зростають при дорозі і на сонячних узліссях. Однойменний хутір відомий з початку XX століття, а в 1923-му він був вписаний до міської межі Києва. Сучасна його забудова відноситься до 50-х років ХХ століття.
Чорторий (острів Муромець, парк Дружби Народів) розташовується між Московським мостом, межею міста, річкою Дніпро і протокою Чорторий. Раніше вважали, що в тутешніх водах живуть чорти і біси. Перші відомі згадки про місцевість відносяться до 1147 році (літописна опис Долобецький з'їзду руських князів, що відбувся в 1103 році). Вважають, що Чорторий утворився внаслідок багатовікових розмивів і повеней. Місцевість називають також Муромцем. До перекриття русла Десни Черторойского це був острів, а потім він став півостровом. Назва острова пов'язують з легендарним Іллею Муромцем, який очищав святий град Київ від нечисті. У 1972 році на півострові заклали північну київську рекреаційну зону - парк Дружби Народів, що є частиною простягнувся вздовж усього Києва Дніпровського парку.
© Охороняється Законом «Про авторські права». Посилання на першоджерело обов'язкове.
підготував Віктор Коваленко, журнал «Нерухомість Києва»
www.zagorodna.com/uk
Київ: історичні місцевості і райони
